Абетка
Updated Dec 28, 2010, 2:58 AM
Для навчальних закладів
Use template

Корисні лінки

Курс лекцій - Передрієнко

Тема 1. Поняття, сутність і походження держави. 
1. Поняття і причини виникнення держави. 
2. Теорії виникнення держави. 
3. Типологія держав. 
4. Функції держави. 

Тема 2. Сучасні держави соціально-демократичної орієнтації. 
1. Поняття і різновиди держав соціально-демократичної орієнтації. 
2. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації. 
3. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації. 

Тема 3. Форми держав. 
1. Поняття і елементи форми держави. 
2. Поняття і види державного правління. 
3. Поняття і види державного устрою. 
4. Поняття і види державного режиму. 

Тема 4. Механізм і апарат держави.
1. Поняття механізму і апарату держави.
2. Поняття і види органів держави. Принципи і риси апарату держав соціально-демократичної орієнтації. 

Тема 5. Держава і політичній системі суспільства.
1. Сутність та елементи політичної системи суспільства (ПСС) 
2. Держава – ядро політичної системи суспільства. 

Тема 6. Основні сучасні концепції держави.
1. Теорія правової держави. 
2. Теорія держави загального благоденства. 
3. Теорія еліт. 
4. Фашистські ідеї державності. 
5. Теорія національної держави. 

Тема 7. Поняття, сутність і походження права. 
1. Походження права. 
2. Функції права. 
3. Принципи права.
4. Правовий статус особи. 
5. Поняття і склад правосвідомості. 

Тема 8. Правоутворення і правотворчість. Форми права. 
1. Поняття правоутворення і правотворчості. 
2. Основні принципи і види правотворчості. Стадії правотворчості. 
3. Правотворчий процес: поняття та стадії. 
4. Форми (джерела) права. 

Тема 9. Система права і система законодавства. 
1. Правова система: поняття і різновиди. 
2. Система права. 
3. Система законодавства. Систематизація нормативно-правових актів. 

Тема 10. Правові (юридичні) норми 
1. Поняття і ознаки правової норми. 
2. Структура (елементи) правової норми. 
3. Форми викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів. 
4. Види правових норм. 

Тема 11. Законність і правопорядок. 
1. Поняття і принципи законності. 
2. Гарантії законності. 
3. Поняття і зміст правопорядку. 

Тема 12. Правомірна поведінка. Реалізація права. 
1. Поняття і види правомірної поведінки. 
2. Поняття і форми реалізації права. 

Тема 13. Застосування правових норм. 
1. Поняття та основні риси застосування правових (юридичних) норм. 
2. Поняття та види актів застосування правових (юридичних) норм. 
3. Загальні вимоги правильного застосування правових (юридичних) норм. 
4. Основні стадії застосування правових (юридичних) норм. 
5. Застосування права по аналогії в разі прогалин у законодавстві. 

Тема 14. Тлумачення правових норм. 
1. Поняття і способи тлумачення правових норм.
2. Види тлумачення правових норм. 

Тема 15. Правові відносини. 
1. Поняття правового відношення. 
2. Види правових відносин. Об єкти і суб єкти правових відносин. 
3. Юридичні факти. 

Тема 16. Юридична відповідальність за правопорушення. 
1. Поняття, ознаки, склад і види правопорушень. 
2. Поняття, ознаки, принципи, види і функції юридичної відповідальності за правопорушення. 

Тема 17. Правове регулювання суспільних відносин. 
1. Поняття, стадії, сфери та межі правового регулювання. 
2. Предмет, методи, способи і типи правового регулювання. 
3. Поняття та елементи механізму правового регулювання. 
4. Техніка правового регулювання.

Тема 1. Поняття, сутність і походження держави.

1. Поняття і причини виникнення держави.

2. Теорії виникнення держави.

3. Типологія держав.

4. Функції держави.

1. У далекій давнині держави не було.

Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було:
- праобщиною (первісне людське стадо);
- родовою общиною;
- селянською общиною

Община – універсальна форма організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народності світу. В період існування праобщини 
закінчився біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзбереження. Люди об єднувались в колективи, збудовані на кровнородинних зв язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної організованості, яка розвинулась в період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці – низькою, родова община користувалась усім спільно – мала спільну власність, рівномірний розподіл засобів до життя (дільба порівну).

Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат), вона піклувалась про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалось за материнською лінією. Роди об єднювались у племена в результаті шлюбних зв язків, заборонених усередині роду.

Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили таку організацію соціальної влади, як первісне суспільство, самоврядування.

Ознаки первісного суспільного самоврядування:

(1) існувало лише у рамках роду, виражало його волю і грунтувалось на кровних зв язках;

(2) суб єкт і об єкт управління збігались;

(3) органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх членів роду (чоловік і жінок), та старійшини, що обирались ними;

(4) суспільні справи вирішувались волевиявленням дорослих членів роду на зборах;

(5) влада старійшин, які перебували на чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на період воєнних дій) грунтувалась на авторитеті, досвіді, повазі. Плем я управлялось радою старійшин, яка обирала вождя;

(6) посада старійшини не давала ніяких привілеїв. Він працював нарівні з усіма і одержував свою частку як усі;

(7) відмінностей між правами і обов язками у членів роду не було.

Отже, суспільна влада збігалась безпосередньо з родовою общиною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання.

Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства. Їхнє виникнення пов язане з трьома великими суспільними поділами праці:

1. виділення скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

2. відокремлення ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);

3. появою групи людей (купців) зайнятих лише обміном (зосередження багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).

У результаті суспільного поділу праці змінилось господарське життя родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою здобуття додаткового продукту). Жіночий рід зміняється чоловічим (патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігається з інтересами роду. З появою сім ї почалось розпадання родової общини. Виникла селянська община.

Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім ям, їх главі, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів, стали власниками відокремлених ділянок, землі і рабської сили, захопленої в результаті війн. Розвивалась соціальна неоднорідність суспільства. Майнова нерівність (спочатку – міжродова, а згодом - внутрішньородова) стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які спеціалізувались на виконанні загальносоціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше проводились лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалась важливість гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну. Рада стає органом повсякденного управління суспільством не лише в його загальних інтересах, але у власних, групових, класових інтересах.

Знадобилось якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній владі, відокремленій від суспільства, з особливим загонами людей, які займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією стала держава.

Слід зважати на те, що родова організація поступово еволюціонувала в державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була військова демократія (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають сили).

Таким чином, причинами виникнення держави, є:

  1. Необхідність удосконалення управління суспільством, пов язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);
  2. Необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов язкових соціальних (насамперед, юридичних) норм;
  3. Необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);
  4. Необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних так і загарбницьких;
  5. Необхідність організації значних суспільних робіт, об єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

3. Ознаки держави, що відрізняють її від соціальної (публічної) влади первісного ладу.

Первісний лад

1. наявність соціально однорідного позакласового суспільства, що не має антагонічних протиріч;

Держава

1. поява соціально неоднорідного, класово розшарованого суспільства, яке має антагончстичні протиріччя;

Первісний лад

2. наявність кровнородинного поділу населення;

Держава

2. поява адміністративно-територіального поділу населення (округи, області та ін.);

Первісний лад

3. наявність публічної влади, яка безпосередньо збігається з усім населенням, виражає і захищає інтереси всього суспільства;

Держава

3. поява публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування;

Первісний лад

4. відсутність апарату примусу, на який могла б спиратись публічна влада;

Держава

4. наявність апарату примусу (придушення) – загонів збройних людей у вигляді армії, поліції і т.п. – на який спирається державний апарат;

Первісний лад

5. відсутність розподілу функцій у публічної влади;

Держава

5. поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади;

Первісний лад

6. відсутність збору податків із населення;

Держава

6. поява офіційної системи оподаткування;

Первісний лад

7. наявність неписаних правил поведінки - звичаїв

Держава

7. поява писаних загальнообов язкових правил поведінки – юридичних норм;

2.Теорії виникнення держави.

Теологічна теорія. Одним з її представників був Хома Аквінський (1225-1274). Його вчення побудоване на ієрархії форм від бога – чистого розуму до духовного й матеріального світу. Проголошення походження держави від бога обгрунтовує її непорушність, виправдовує найбільш реакційні держави, підкреслює думку про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, скільки влада вкладена в руки правителя богом і покликана захищати благо всіх.

Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім ї і є результатом історичного розвитку і розростання сім ї, а також абсолютна влада монарха – це продовження батьківської влади. Основними представниками цієї теорії є Аристотель, Р. Фільмер, І. Михайловський та ін.

Договірна теорія. Вона пояснює виникнення держави внаслідок об єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні управлятимуть, а інші виконуватимуть їхні управлінські рішення. Представниками цієї теорії були Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т. Гоббс, Ж.Ж. Руссо, О.М. Радищев та ін.

Психологічна теорія. За цією теорією держава виникла внаслідок особливих властивостей психіки людей. Начебто людській психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л.Й. Петражицький (1867-1931).

Насильницька теорія. Відповідно до цієї теорії держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють загарбники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л.Гумплович, К. Каутський, Е. Дюрінг та ін.

Органічна теорія. Її обґрунтував англійський філософ Герберт Спенсер (1820-1903). Він проводив аналогію між державою і біологічним організмом. На думку Г.Спенсера, держава, подібно до біологічного організму, народжується, росте, мужніє, старіє й гине. Як і біологічний організм держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, органи, що виконують відповідні функції.

Технократична теорія. Держава і право виникають як необхідний результат спілкування людини з технікою.

Історико-матеріалістична теорія. Сутність її полягає в тому, що держава виникає як результат розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Теорія включає в себе два підходи: а) підхід радянської науки, що пов язаний з виникненням класів і класових антагонізмів (К. Маркс, Ф.Енгельс, В.Ульянов); б) підхід, що пов язаний з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникнення загальних справ і необхідності удосконалення управління суспільством (Л.Морган).

3. Типологія – теорія про типи тих чи інших явищ.

Типологія держав призначена розподіляти всі держави, що існували в історії людства, або існують зараз, на такі групи, класи, щоб це дало змогу розкрити їх соціальну сутність.

Тип держави – це система суттєвих рис, що притаманні усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, і які виражають соціально-змістовну (зокрема, класову) сутність і соціальне значення держави.

Основні причини зміни типів держав:

  • - розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин;
  • - зміна соціальної, зокрема, класової структури суспільства;
  • - зміна панівного, керівного в економіці класу, або іншої панівної, керівної групи суспільства, встановлення нового співвідношення класових та інших соціальних сил;
  • - перехід державної влади до представників іншого класу (союзу класів), або іншої соціальної групи, а отже заміна соціальної сутності держави.

Будучи залежною насамперед, від панівної чи керівної групи (класу) в суспільстві, держава, проте, є відносно самостійним утворенням.

Ознаки відносної самостійності держави.

  • - організаційна відокремленість держави від суспільства в цілому, від будь-яких груп і класів (зокрема, панівного, керівного класу);
  • - наявність власної внутрішньої будови (структури) і особливих специфічних інтересів;
  • - залежність не тільки від керівного класу, керівної групи, але й тією чи іншою мірою від інших соціальних груп суспільства;
  • - залежність не тільки від співвідношення класових та інших соціальних сил всередині держави, але й від зовнішньополітичних умов, подій;
  • - необхідність виконувати не тільки суто класові, групові, але й загальносоціальні функції.

Внаслідок цього можуть існувати держави так званого перехідного типу. Вони, як правило, виражають волю кількох класів (груп) – союзу класів.

Типи держав:

  • - рабовласницький;
  • - феодальний;
  • - буржуазний;
  • - перехідний від буржуазного до соціально-демократичного;
  • - соціально-демократичний (у майбутньому).

Типологічна приналежність держави відбиває її соціально-змістовну сутність, так би мовити у статиці. У динаміці ж держави, тобто в її діяльності, функціонуванні, роботі , така сутність розкривається через основні функції держави.

4. Функції держави – це основні напрямки діяльності держави, які розкривають її соціальну суть і призначення.

Класифікація функцій держави:

1. За соціальним значенням державної діяльності:

а) основні – безпосередньо характеризують соціальну сутність і призначення держави;

б) неосновні – не розкривають соціальну сутність держави;

2. За територіальною спрямованістю:

а) внутрішні;

б) зовнішні;

3. За сферою суспільного життя:

а) гуманістичні (власне соціальні);

б) економічні;

в) політичні;

4. За часом виконання:

а) постійні – здійснюються протягом всього часу існування даної держави;

б) тимчасові – здійснюються протягом лише певного часу існування держави (наприклад, під час стихійного лиха)


Тема 2. Сучасні держави соціально-демократичної орієнтації.

1. Поняття і різновиди держав соціально-демократичної орієнтації.

2. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації.

3. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації.

1. В першій половині ХХ століття у багатьох країнах розпочався поступовий, здійснюваний різними шляхами (еволюційним і революційним), засобами і темпами перехід від традиційно буржуазного суспільства (суспільства спочатку вільного , а потім монополістичного капіталізму) до громадянського правового суспільства, яке має стати післякапіталістичним (посткапіталістичним суспільством соціальної демократії – суспільством трудящих власників).

Цьому якісно новому стану всесвітньо-історичного розвитку людства відповідає, в політико-юридичній сфері, перехідний тип держави. За сучасних умов він існує, зокрема, у таких різновидах:

а) буржуазна держава соціально-демократичної орієнтації – відповідає соціально-орієнтованому, соціалізованому капіталізму (зокрема, Швейцарія, Швеція, ФРН та ін.);

б) держава, яка перетворюється з тотаризованої організації політичної влади партійно-бюрократичної верхівки на демократичну організацію влади більшості населення (зокрема, республіки, що входили раніше до складу Союзу РСР, а також країни Східної Європи).

Сучасна держава соціально-демократичної орієнтації – це організація політичної влади більшості населення, яка забезпечує повний соціальний консенсус в суспільстві, певний соціально-правовий захист людини і має на меті створити умови для повного здійснення основних прав людини та прогресу суспільства на засадах соціальної демократії.

2. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації.

У гуманітарній сфері.

Завдання: забезпечити кожній людині гідні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності.

Функції:

  • - гуманістична (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);
  • - екологічна (охорона природнього середовища);
  • - соціальна (охорона і відновлення здоров я, соціальне забезпечення та інше);
  • - культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обгрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо).

В економічній сфері.

Завдання: сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки.

Функції:

  • - господарсько-стимулююча (забезпечення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва);
  • - господарсько-організаторська (програмування і організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об єктами державної власності);
  • - науково-організаторська (організація і стимулювання наукових досліджень).

У політичній сфері.

Завдання: створювати умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто у відповідності з вільним волевиявленням більшості народу.

Функції:

  • - створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема, для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських організацій ( демократизаторська функція );
  • - забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави;
  • - охорона і захист державно-конституційного ладу, законності, та правопорядку (охоронна функція).

3. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації.

У гуманітарній сфері.

  • - участь у міжнародному забезпечення і захисті прав людини;
  • - допомога населенню інших країн (у випадку стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);
  • - участь у міжнародному захисті природного середовища (екологічна функція);
  • - участь у міжнародному культурному співробітництві.

В економічній сфері:

  • - участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;
  • - участь у розв язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, збереження і використання світового океану, досліджень і освоєння космосу тощо).

У політичній сфері.

  • - організація, підтримання і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;
  • - оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
  • - участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;
  • - участь у боротьбі з порушенням міжнародного правопорядку (включаючи і використання військових засобів).



Тема 3. Форми держав.

1. Поняття і елементи форми держави.

2. Поняття і види державного правління.

3. Поняття і види державного устрою.

4. Поняття і види державного режиму.


1. Історія визначення форми держави сягає ще до періоду давніх часів. У Стародавній Греції і Стародавньому Римі філософи і юристи дали визначення і класифікували за видами форми держави. Наприклад, давньогрецький філософ Платон (427-347 р. до н.е.) визначав форму держави як правління кращих і виділяв ідеальну форму правління – аристократичну (правління одного чи декількох розумних та кращих правителів) та протиставляв їй чотири інших форми, а саме тімократію (замість розумного правителя чи правителів у державі панує лютий дух), олігархію (при владі перебувають лише багаті), демократію (правління, в якому здійснюються рівні й нерівні і де панує свобода) і тиранію (панує тиран як представник народу та існують беззаконня, свавілля, насилля).

Давньогрецький філософ Арістотель (384-322 р. до н.е.) форму держави визначав залежно від кількості владноможних суб єктів (один, небагато, більшість). Він розрізняв правильні і неправильні форми держави. У правильних формах правитель має на увазі загальну користь, а в неправильних – тільки своє власне благо. До правильних форм держави Арістотель відносить монархію, аристократію і політію, до неправильних – тиранію, олігархію і демократію.

Розвиток поглядів на форму держави у нові часи пов язаний з думками таких італійських, французьких і німецьких учених як Н.Макіавеллі, Ш.-Л. Монтеск є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г.Гегель.

Наприклад, І.Кант у поглядах на форми держави розрізняв форму правління (автократію, абсолютизм і демократію) і форму державного режиму (республіканську і деспотичну).

У сучасний період форма держави – це порядок організації і функціонування державної влади відносно форми правління, форми територіального устрою та форми державно-правового режиму.

Елементами форми держави є:

  • - державне правління;
  • - державний устрій;
  • - державний режим.

2. Форма правління – організація верховної державної влади, яка передбачає порядок її утворення і діяльності, компетенцію і взаємозв язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Види форм правління:

Монархія – форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково здійснюється однією особою, що належить до правлячої царської династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т.ін.). Абсолютна – вся державна влада в руках монарха за повної відсутності будь-яких представницьких установ.

Обмежена (конституційна) – різновид монархічної форми правління, за якої влада монарха обмежується компетенцією інших державних органів. Існують парламентарна і дуалістична.

Республіка – форма правління, де верховну владу в державі здійснює колегіальний виборний орган. Розрізняють аристократичну республіку, де право брати участь у виборах вищих органів влади формально належить лише вищим верствам населення, і демократичну республіку, в якій право участі у виборах вищих органів влади належить всьому населенню країни, що досягло певного віку і не обмежено законом чи судом у можливості реалізувати виборче право.

Президентська республіка: а) президент обирається всенародно або за особливою процедурою; б) президент є главою уряду і здійснює виконавчу владу; в) законодавча влада належить представницькому органові (парламентові), а президент має право відкладального вето на закони парламенту.

Парламентська республіка: а) президент обирається парламентом; б) уряд формується з представників партій, що одержали більшість у парламенті; в) уряд підзвітний парламентові; г) парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.

Мішана форма правління – різновид форми правління, в якому поєднуються ознаки різних форм.

3. Форма територіального устрою – національно-територіальні й адміністративно-територіальна організація державної влади, яка характеризує співвідношення частин держави та її органів між собою і з державою у цілому.

Види форм територіального устрою:

  • Унітарна (проста) – єдина держава, частини якої мають ознаки державності.
  • Федерація – складна форма територіального устрою, якій притаманні як загальнофедеративні, так і властиві кожному суб єктові федерації система законодавства, механізм держави, бюджет, громадянство, кордони.
  • Конфедерація – добровільне об єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об єднання, яка з часом або розпадається або перетворюється на федерацію.
  • Імперія – складна держава, яка включає головну державу (метрополію) та її колонії.

4. Державний режим – сукупність засобів, прийомів реалізації державної влади, що відображає її характер і зміст з точки зору співвідношення демократичних та авторитарних засад.

Види державного режиму.

Демократичний режим – державна влада здійснюється в інтересах більшості населення методами, що забезпечують додержання громадських і політичних прав людини.

Недемократичний режим (авторитарний, тоталітарний та ін.) – державна влада здійснюється більш жорстокими методами шляхом порушення прав людини та усунення можливостей для вільного виявлення інтересів груп населення.

Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням, немає жодної можливості для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються усіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим – це така сукупність засобів, прийомів, способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки, допускається деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об єднання відстоювати інтереси певних верств населення. Проте коли така поляризація політичних сил надто антагонічна, тоді включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

За іншими ознаками, демократичні режими класифікуються на: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві та ін.

Таким чином, форма держави характеризується відповідною організацією і реалізацією публічної влади, взаємозв язком держави з особою та громадським суспільством.

Тема 4. Механізм і апарат держави.

1. Поняття механізму і апарату держави.

2. Поняття і види органів держави. Принципи і риси апарату держав соціально-демократичної орієнтації.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 54-60

Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 85-92

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 87-115.

1. Механізм держави – це система державних організацій, які беруть участь у здійсненні її завдань та функцій.

Державний апарат – це система усіх державних органів, які здійснюють завдання та функції держави.

2. Орган держави – це структурно-організований колектив державних службовців (або один державний службовець), які наділені владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави.

Наділення владними повноваженнями означає, що орган держави має право приймати рішення які є обов язковими для інших.

Види органів держави:

1. За місцем в системі державного апарату:

а) первинні – створюються шляхом прямого волевиявлення всього (або певної частини) населення і уособлюють суверенітет держави;

б) вторинні – всі інші органи, які створюються первинними, походять від них, підзвітні ним.

2. За змістом чи напрямом державної діяльності:

а) орган державної влади;

б) органи державного управління (виконавчо-розпорядчі);

в) судові органи;

г) контрольно-наглядові органи;

д) органи місцевого самоврядування;

3. За способом утворення:

а) виборчі;

б) призначувальні;

в) успадковані

4. За часом функціонування:

а) постійні;

б) тимчасові

5. За складом:

а) одноособові;

б) колегіальні.

6. За територією, на яку поширюються їх повноваження:

а) загальні (центральні);

б) місцеві (локальні).

Принципи і риси апарату держав соціально-демократичної орієнтації:

  • - державний апарат повинен виражати і виконувати волю більшості населення (принцип демократизму);
  • - державний апарат мусить визнавати, допомагати здійснювати, охороняти й захищати основні права людини (принцип гуманізму);
  • - апарат держави має забезпечувати згоду, консенсус між різними частинами суспільства, баланс різноманітних інтересів (принцип соціальної справедливості);
  • - організація і діяльність державного апарату здійснюється на підставі законів, на виконання законів і в порядку, передбаченому законом (принцип законності);
  • - апарат держави базується на принципі єдності державної влади як єдиного носія і виразника суверенітету народу (нації), його права на самовизначення (принцип суверенності державної влади);
  • - основні функціональні напрямки діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) мусять бути чітко розподілені між відповідно-спеціалізованими системами органів – різновидами влади;
  • - у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам; методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення;
  • - свої функції апарат держави виконує залучаючи до нього різноманітні громадські об єднання, співпрацюючи з ними.

Тема 5. Держава і політичній системі суспільства.

1. Сутність та елементи політичної системи суспільства (ПСС)

2. Держава – ядро політичної системи суспільства.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 61-68.

Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 32-43.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 57-72.

1. Політична система, так само, як і економічна, правова, духовна, а також соціально-класова системи, є підсистемою суспільства.

На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають в тому, що:

  1.  вона володіє монополією на владу у межах всього суспільства;
  2. визначає стратегію суспільного розвитком загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;
  3. репрезентує інтереси панівної групи або всього суспільства на державному рівні;
  4. забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами;
  5. сприяє стабілізації чи дестабілізації суспільного життя;
  6. формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля;
  7. бере участь у розв язанні таких загально-соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл в ньому матеріальних і духовних благ.

Поняття політичної системи розглядають у широкому та у вузькому розумінні.

У широкому розумінні:

Політична система – це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

Елементи політичної системи.

  • - суб єкти (носії) політики – класи, нації, індивідууми, соціальні групи та представники їхніх інтересів – різноманітні організації (зокрема, держава), особистості. При цьому особистості виступають як один з основних елементів політичної системи;
  • - політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою та громадянами, громадянами і організаціями, щодо влади, вироблення і здійснення політики. Політичні відносини реалізуються в політичній діяльності, котра розпочинається з виникнення того чи іншого інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом;
  • - політичні норми – загальні правила поведінки у політичному житті.

Політичні відносини ти стабільніші чим більше визначені і закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних (права і обов язки суб єктів політики);

  • - політична свідомість – це відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу;
  • - політична культура – характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у політичній діяльності.

Політична система у вузькому розумінні (політична організація суспільства).

Політична організація суспільства – це система всіх державних організацій, громадських об єднань, недержавних утворень та трудових колективів у соціально-неоднорідному суспільстві.

Елементи політичної системи (політичної організації суспільства).

Трудові колективи – це об єднання трудящих підприємства або установи, яка виконує передбачені законом, статутом чи договором певні функції в економічній, соціальній, політичній сфері суспільного життя.

Громадське об єднання – це добровільне формування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.

Класифікація громадських об єднань:

  • 1. за порядком та формами діяльності – громадські організації, органи громадської самодіяльності, громадські рухи, громадські фонди, громадські заклади.
  • 2. за критеріями (умовами) членства – з формально-фіксованим (документованим) членством і недокументованим членством.
  • 3. за кількістю – масові, елітарні ;
  • 4. за внутрішньою організацією – централізовані, нецентралізовані;
  • 5. за сферою – культурні, політичні, економічні, мистецькі, освітянські тощо;
  • 6. за територією – місцеві, загальнодержавні, міждержавні;
  • 7. за соціально-правовим статусом – легальні, долегальні (тимчасово незареєстровані), нелегальні (заборонені, підпільні);
  • 8. за соціальним значенням – прогресивні, консервативні, реакційні.

Громадська організація – це добровільне об єднання людей, яка створена для задоволення та захисту суспільних колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування.

Види громадських організацій:

  • 1. для задоволення суспільних чи колективних потреб (профспілки, партії);
  • 2. для задоволення особистих потреб (спортивні товариства, товариства рибалок, філателістів).

Політичні партії – це добровільне об єднання людей, яке виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснює вплив на формування і політику органів держави, місцевого та регіонального самоврядування відповідно до своєї програми розвитку суспільства.

Види політичних партій:

  • 1. за соціальною спрямованістю програм – соціально-демократичні, соціалістичні, народно-демократичні тощо;
  • 2. за соціальною базою – виражає волю певного класу, нації, релігії, світогляду;
  • 3. за метою здійснення програми – революційні, реформаторські;
  • 4. за представництвом у вищих органах влади – правлячі та опозиційні.

Громадський рух – масове об єднання, котре складається з учасників, які не мають визначеного членства, з метою досягнення значних соціальних, політичних та інших суспільних цілей.

Громадський фонд – один з видів некомерційних фондів, який не має чіткого членства та ціль якого – формування майна на основі добросовісних внесків і інших не заборонених законом поступлень та використання даного майна на суспільно-корисні цілі. Засновники і керівники фонду не мають права використовувати майно в особистих цілях.

Громадські заклади – це об єднання без визначеного членства, що ставлять за мету надання конкретного виду послуг, котрі відповідають інтересам учасників.

Органи громадської самодіяльності – це добровільне об єднаня людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у виконанні її завдань (наприклад, народна дружина, батьківський комітет у школі).

Вплив громадських об єднань, трудових колективів на органи держави.

  • - громадські об єднання і трудові колективи беруть участь у формуванні корпусу депутатів, представницьких органів державної влади;
  • - представники громадських об єднань включаються до складу державних колегіальних органів;
  • - керівні органи певних організацій можуть бути суб єктами законодавчої ініціативи;
  • - у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з громадськими організаціями;
  • - держава дає змогу певним громадським організаціям цілком самостійно приймати з деяких питань формально-обов язкові рішення індивідуального чи нормативного характеру;
  • - певним громадським об єднанням дозволено контролювати діяльність деяких державних органів;
  • - за порушення деяких юридичних норм держава передбачає можливість застосування заходів громадського впливу.

Вплив держави на громадські організації.

  • - держава створює необхідні передумови для організації та діяльності громадських організацій;
  • - держава виробляє вихідні нормативні положення щодо організацій, офіційної реєстрації та діяльності громадських організацій;
  • - держава виробляє типові статути, стимулюючи утворення та діяльність громадських організацій;
  • - держава реєструє громадські організації;
  • - держава контролює діяльність громадських об єднань.

2. Тільки держава може виступати офіційним представником усього суспільства.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності та стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпорядження ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність.

Держава є уособлення суверенітету народу (нації), природнім реалізатором його права на політичне самовизначення.

Держава – основне знаряддя влади, носій суверенітету.

Державний суверенітет – властивість державної влади. що визначає її верховенство, повноту, самостійність і неподільність у внутрішніх відносинах, рівність і незалежність у зовнішніх, забезпечує можливість держави діяти на свій розсуд, вирішувати самостійно всі справи.

Народний суверенітет – повновладдя народу, який здійснює свою неподільну і невід ємну владу самостійно і незалежно від інших соціальних сил.

Національний суверенітет – реальна спроможність націй визначити зміст, характер і повноту свого політичного життя, економічного, соціального, культурного, забезпечувати своє самовизначення аж до утворення держави.

Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечності, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання та узгодженості.



Тема 6. Основні сучасні концепції держави.

1. Теорія правової держави.

2. Теорія держави загального благоденства.

3. Теорія еліт.

4. Фашистські ідеї державності.

5. Теорія національної держави.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 7-31.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 94-98.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 134-146.

1. Правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.

Саме така держава становить один із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави:

  • - в єдності, зв язці права і держави, первинним є право як загальносоціальне явище, оскільки воно виникло раніше і незалежне від держави;
  • - держава мусить бути обмежена саме таким правом. Вона зобов язана не тільки законами, які сама встановлює, - вони безперечно обов язкові і для неї, але й загальносоціальним правом – передусім в процесі законотворчості;
  • - найголовніше призначення такої держави – забезпечити здійснення, охорону і захист основних прав людини;
  • - уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її зобов язати , як саме розуміють права людини.
  • А зміст останніх завжди несе на собі, так чи інакше, відбиток конкретних історичних умов існування людства, а отже, з перебігом часу цей зміст може зазнавати певних змін, розвиватись.
  • - правові держави можуть формуватись у різних соціально-економічних устроях, системах;
  • - становлення різноманітних правових держав саме за сучасних умов пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні спільні, однакові спеціально-змістовні ознаки. Наявність таких ознак є результатом того, що у будь-якій сучасній юридичній системі є, тією чи іншою мірою, такі установлені приписи, які відбивають визнання певної самоцінності кожної людини, а також визнання необхідності забезпечити виживання всього людського роду;
  • - поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому рахунку, їхні реальні потреби, інтереси, теорія та практика, формування правової держави навряд чи можуть бути повністю уніфіковані у різних країнах. Крім того, на формування правової держави в окремих країнах за різних умов впливають такі конкретно-історичні фактори, як: економічний лад і соціальні структура суспільства, політика правлячого чи керуючого осередку суспільства (класу або іншої соціальної групи), історичні, національні, культурні традиції й умови, міжнародна ситуація. Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відбиваючи її, зокрема, через розкриття соціальної сутності відповідної правової держави;
  • - для впровадження у життя пануючого в суспільстві праворозуміння держава з необхідності вдається до різноманітних загальнообов язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур, технологій тощо. Усі види охарактеризовуються, описуються, фіксуються, як правило, через формально-визначені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій і якраз для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядкована, неодмінно включає і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, які однозначно інтерпретуються, кваліфікуються як правові. Без провідних юридичних процедур правова держава неможлива.

Тому правова держава мусить характеризуватись і такими – формальними (а не тільки соціально-змістовними) властивостями. Причому обидві ці групи властивостей правової держави настільки тісно пов язуються, сполучаються, переплітаються, що утворюють певну цілісність, розчленувати, сепарувати яку можна, у чистому вигляді, лише теоретично, в абстракції.

Отже, для держав, які конституються, перетворюються на правові, мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Й усі вони можуть бути розподілені на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні і такі інші).

Основні ознаки правової держави.

1. Соціальні-змістовні.

  • - закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;
  • - панування в суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали.

Наголос саме на панування законів, має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності, існування законів як актів представницького органу державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним ( матеріальним ) показникам і щоб такими актами були врегульовані усі основні ділянки, зони суспільного життя (перш за все – відносини між громадянами з одного боку, і органами, організаціями держави – з іншого боку). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується як певними якісними, так і кількісними показниками.

  • - врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу, принципу: особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом;
  • - взаємовідповідальність між особою і державою;
  • - наявність у всіх громадян високої правової культури, зокрема, життєво необхідних юридичних знань, а також вмінь і навичок їх використання у практичному житті.

Формальні:

  • - чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів: законодавчих, виконавчих, судових, на основі підпорядкування вищим органам державної влади (саме їх волевиявленням) усіх інших органів держави (принцип розподілу влади );
  • - юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини.

Акцент на необхідність саме процедурно-процесуального забезпечення здійсненності прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номінального, номенклатурного їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів – недостатньо. Таке називання само по собі набуває не більш ніж формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на питання, як, яким способом, якими конкретними діями втілити в життя пойменоване право людини, закон перетворюється лише в обіцянку, декларацію, гасло, мету, програму, але ще не дотягує до явища власне юридичного.

  • - високозначиме становище в суспільному і державному житті судових органів як – у певному розумінні – вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке положення судових органів – це своєрідний лакмусовий папірець , що оцінити: є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї гілки державного апарату у визначенні права, правомірності, правди, справедливості майже з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою:
    • а) формування судових органів;
    • б) їх складу (структури);
    • в) змісту їх повноважень;
    • г) порядку (процедури) судочинства.

До основних показників по яких діагностується зазначене становище суду можуть бути віднесені такі:

1. залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо судових рішень;

2. доступність судового захисту до громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозволеним принципом регулювання визначаються:

а) можливість звернутись в суд із скаргою на порушення, притиснення їх прав;

б) обсяг, коло державних органів, дії і акти яких можуть бути визнані судами незаконними.

Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, собівартість (тобто розмір різноманітних витрат – матеріальних коштів, засобів, часу, зусиль і т.п., в які може обійтись особі судовий захист її інтересів);

  • - неухильне і загальне виконання законів і підзаконних нормативних актів всіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами та установами правлячої партії.

Поняття основних прав людини.

Основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і закріплені в широковизнаних міжнародних нормативних документах.

Види основних прав людини.

Ці права класифікуються за сферою суспільних відносин та характером цінностей, що виступають їх об єктом, таким чином:

  • - фізичні права: на життя, на фізичну недоторканість, свободу, недоторканість особистого життя, житло, безпечне природнє середовище, фізичний розвиток, медичне обслуговування та інше соціальне забезпечення і т.п.;
  • - особисті права: на ім я, честь і гідність, на свободу думок, переконань, сумління та їх виразу і поширення, збереження і розвиток національної самобутності; культурні права: на освіту та виховання, користування надбанням культури і мистецтва (культурні права), наукову, технічну і художню творчість, авторство і ін.;
  • - економічні права: на власність, на засоби виробництва, на отримання професії, на вибір та здійснення трудової або іншої діяльності, на сприятливі умови і справедливу оплату праці, на відпочинок, дозвілля та ін.
  • - політичні права: на громадянство та правосуб єктність, участь у державному управлінні суспільством, створення і участь у діяльності громадських об єднань, державний захист від порушень прав і свобод тощо.

З правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природньо пов язуються її основні соціальні обов язки, зобов язаності.

Поняття основного соціального обов язку людини.

Основний соціальний обов язок людини – це необхідність певної її поведінки, об єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, її народу (нації), його соціальних груп і усього людства.

Видова класифікація основних соціальних обов язків людини відповідає в основному, наведеній вище класифікації її основних прав людини. Тому серед таких обов язків можна виділити:

  • - фізичні (життєві) (наприклад, обов язок утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);
  • - особистісні (наприклад, обов язок шанувати своїх батьків);
  • - культурні (наприклад, дбайливо ставитись до пам яток історії і культури всіх народів);
  • - економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби);
  • - політичні (наприклад, уникати насильства, користуватись тільки мирними засобами для задоволення своїх політичних інтересів)

Поняття основних прав нації (народу).

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожній нації (іншої етнічної спільності, народу), які необхідні для нормального у конкретно-історичних умовах, її існування і розвитку об єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і закріплені у широковизнаних міжнародних нормативних документах.

Первинним, основним правом нації (народу) є право на існування та вільне самовизначення – насамперед, політичне (державна самоорганізація), а також економічне, соціальне, духовно-культурне (гуманітарне).

До інших прав цієї групи належать, зокрема, можливості:

  • - економічного, соціального і культурного розвитку;
  • - збереження і розвитку національної самобутності;
  • - розпорядження природніми та матеріальними ресурсами на своїй території.

2. Теорія держави загального благоденства.

Створена ще в період між двома війнами (Дж. Кейнс) вона має досить широке коло прихильників. За цією теорією сучасні буржуазні суспільства і держава вже позбулись або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Репресивно-каральні функції держави відмирають за рахунок розширення соціально-економічних функцій: державного регулювання економіки, соціальних послуг.

Своє соціальне призначення така держава реалізує шляхом:

  • а) націоналізації найважливіших галузей промисловості;
  • б) впливу на ринок шляхом політики цін, інвестицій, державних замовлень, кредитної політики і т.ін.;
  • в) планування і прогнозування економічного та соціального розвитку; г) здійснення широкої політики соціальних послуг, соціального забезпечення і страхування, допомоги малозабезпеченим, підтримки високого рівня законності); захисту трудівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

3. Теорія еліт була заснована італійськими політологами Г.Моска і В..Парето в 20-30 роках ХХ ст. і ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. За цією теорією політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення). При цьому демократія розглядається як утопія, міраж.

Державою, суспільством завжди править еліта. Вона утворюється у трьох головних сферах – політичній, економічній та інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли в своїй справі найбільших успіхів. Але кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Пануюча еліта, проте, добровільно не віддає владу. Тому циркуляція еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому корисно для суспільства.

Однією з течій теорії еліт є доктрина технократії.

4. Ідеологія фашизму – це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Спираючись на такі положення можна виправдати будь-які дії, навіть найжорстокіші, які застосовуються для досягнення бажаної мети. Однією з головних складових фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас). При цьому представники однієї раси проголошуються істинними представниками людського роду , а інші – напівтваринами, завдання яких – забезпечувати процвітання панівної раси. Історія людства проголошується віковою боротьбою культурної раси з расами дикими , неповноцінними.

Основне завдання держави за фашистською ідеологією – забезпечити процвітання панівної раси шляхом захоплення інших держав для розширення життєвого простору , поширення культурної раси.

Фашизм відстоює ідею вождизму: на чолі нації і держави стоїть вождь, який не пов язаний ніякими законами, а його думки, слова, дії – це істина в останній інстанції. Обгрунтована схема: право – це те, чого хоче народ, а волю народу виражає вождь, який бере свою силу безпосередньо з містичної душі нації. Принцип вождизму тлумачиться не тільки як необхідність підкорення верховному вождю, а й як основна форма побудови всієї державної ієрархії. Чиновник фашистської держави повинен визнаватись беззастережним авторитетом, вождем на певній території або по відношенню до всіх підлеглих у сфері своєї діяльності. Ця система проголошується кращою формою управління державою і найвищим виразом народовладдя.

5.Теорія національної держави.

Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. У деяких країнах, наприклад, Естонії, Латвії, вона поступово набуває статусу офіційної доктрини. Але теорія може бути і небезпечною, коли її будуть тлумачити виключно в етнічному плані. У цьому випадку вона може стати теорією національної винятковості, поширення якої на державу може знайти свій вираз у дуже небезпечних гаслах типу Україна для українців . Ця теорія у такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтацій, і врешті-решт – до насильства і ворожнечі.

У свій час гасло про створення національної держави в умовах формування національного ринку за часів феодалізму мало позитивне значення, сприяло історичному прогресу. Нині, особливо в умовах багатонаціональних країн, воно може мати місце лише в певних умовах,і насамперед, коли враховуються реальний стан міжнаціональних стосунків, інтереси національних меншин. Завжди слід зважати на ті правові і фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності у кожному окремому випадку.

Тема 7. Поняття, сутність і походження права.

1. Походження права.

2. Функції права.

3. Принципи права.

4. Правовий статус особи.

5. Поняття і склад правосвідомості.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 70-76, 81-95
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 100-140.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 207-227.

1. Походження права. У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібне регулювання за допомогою спеціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати – значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил – зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї – правила поведінки, що стали звичкою у результаті багаторазового повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право – система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтуються на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кровнородиннної сім ї. Це були мононорми , тобто нерозчленовані єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали первісну рівність , жорстоко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим правилам природи, необхідності оборонятись від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотній бік обов язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рахується шляхом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймались людьми, як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувались добровільно, їх виконання забезпечувалось головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як табу – обов язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволи та позитивне зобов язання (лише в зародковій формі). Дозволи мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов язання мало на меті організовувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов язання), які перетворились на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя – витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами:

  • 1. Потребами економічних відносин, що складались при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту, необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв язків.
  • 2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.
  • 3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї: встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у житті.
  • 4. Перетворення людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов язано з:

  • (1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;
  • (2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);
  • (3) формування держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:
а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;
б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу – нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалось, визначальною рисою якого став державний примус.

3. Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві.

Норми первісного суспільства (норми-звичаї)

норми держави (норми права)

за способом виникнення

- виникають поступово в процесі спільного життя

- встановлюються державою

за вольовою спрямованістю норм:

- виражають волю народу або племені

- виражають державну волю

за формою зовнішнього вираження:

- знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі

- знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах

за часом набрання чинності

- виникають і відмирають поступово

- набирають сили чи припиняють дію в суворо встановленому порядку, офіційним шляхом.

за способом забезпечення виконання

- здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від роду

- забезпечуються примусовою силою держави

В юридичній літературі останніх років (С.С. Алексєєв, П.М. Рабінович) можна зустріти поділ права на:

- загально соціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

- спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави);

Юридичне нерідко визначають як позитивне право . Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. Позитивне право як система норм, що містять права та обов язки, офіційно закріплені державою, начебто протиставляється природному праву , яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини – вона сама, її потреби, її інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона виступає їх носієм.

З цього погляду природнє право як сукупність прав і обов язків має загально соціальне, людське походження, а не державне. Воно – продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природнє право є підставою невід ємних, природніх прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де – небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають з природнього порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, в тому числі природніх чинників. Тому природні права ще називають природженими суб єктивними правами. Вони й складають сутність загально соціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як природжені , дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх позитивними , юридичними .

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

- об єктивне юридичне право – система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін об єктивне означає, що вони одержали об єктивізацію в офіційних державних актах і тому є незалежним від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб єкта права (крім автора цих норм). Суб єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з готовими юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

- суб єктивне юридичне право – правові норми і принципи як певні юридично визначені можливості (свободи) суб єкта права задовільняти власний інтерес (приміром, можливість задовільняти інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін суб єктивне означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб єкт на свій розсуд може скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб єктивне юридичне право є похідним від об єктивного, виникає на його підгрунті та у його межах.

Право – система норм (правил поведінки), встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових, індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального впливу аж до примусу.

2. Функції права – основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін функціонування права означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні

Спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні

інформаційна

орієнтаційна

виховна

- інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов язки та відповідальність

- орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм

- загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання, поважання права

(правова інформація)

(правова поведінка)

(правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна

Охоронна

- функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов язками

- функція втановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну

Регулятивна статична

Регулятивна динамічна

- функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження)

- функція забезпечення активної поведінки суб єктів права (наприклад, покладання обов язку сплачувати податки, відбувати військову повинність)

Здійснюється за допомогою довільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу

Здійснюється за допомогою зобов язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1)

визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2)

встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3)

безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб єктивних прав

3. Принципи права – це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об єктивними закономірностями існування і розвитку людини та суспільства і визначають зміст та спрямованість правового регулювання.

Види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи права – це державно-юридичні ідеали, які зумовлюють певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативних документах.

До них належать, зокрема, такі засади:

  • - в юридичному праві мусять закріплювати та захищатися основні права людини міри свободи людей та їхніх об єднань;
  • - юридична (формально-визначена і загальнообов язкова) рівність однойменних суб єктів і перед державою і перед законом;
  • - вихідним, первинним офіційним джерелом суб єктивних юридичних прав і обов язків має бути тільки закон (як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдуму);
  • - взаємопов язаних (єдність) юридичних прав і обов язків;
  • - поведінка людей, а також їхніх об єднань повинна регулюватися, як правило, за загальнодозволеною системою: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом ;
  • - закріплення в нормах права процедурно-процесуальних механізмів, порядків здійснення та захисту суб єктивних юридичних прав і обов язків людей та інших суб єктів суспільного життя;
  • - правосуддя (розв язання суперечок, конфліктів з приводу здійснення прав і обов язків людьми) здійснюється спеціальними незалежними органами держави – судами і має бути найефективнішою юридичною гарантією прав людини;
  • - юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення ним протиправного винного діяння;
  • - презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку).

Типологічні принципи права – це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу.

Конкретно-історичні принципи права – це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (наприклад, принцип федеративності права США або права Росії).

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві – декілька галузей права певної держави.

4. Правовий статус особи – це закріплені в законодавстві її основні права і обов язки.

Вони відбиваються поняттям суб єктивного юридичного права і юридичного обов язку. Тому зазначене поняття можна визначити і як систему суб єктивних юридичних прав та обов язків суб єкта.

Види юридичних прав та обов язків:

- фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні;

Особливості і тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

  • - збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;
  • - рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціально необгрунтованих юридичних привілеїв та винятків;
  • - збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;
  • - посилення соціальної та юридичної захищеності, гарантованості, правового статусу особи.

5. Правосвідомість  – це система понять, поглядів, уявлень та почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов язаної з цим правом.

Склад правосвідомості:

1. За вмістом правових поглядів у правосвідомості виділяються такі елементи:

  • - інформаційні (когнітивний) – знання права;
  • - оцінюючий (аксіологічний) – оцінка права;
  • - регулятивний – психологічна установка щодо поведінки, врегульовані правом.

2. За формою відображення (відбиття) правової дійсності:

  • - поняття про право;
  • - правові погляди;
  • - правові уявлення;
  • - правові почуття.

3. За рівнем відображення (відбиття) правової дійсності:

  • - правова психологія;
  • - правова ідеологія

4. За територіальною поширеністю:

  • - загальна правосвідомість;
  • - локальна (місцева, регіональна) правосвідомість

5. За суб єктами (носіями) правосвідомості:

  • - індивідуальна;
  • - колективна:
а) загальносоціальна;
б) національна;
в) класова;
г) групова.

6. За характером діяльності носіїв правосвідомості:

  • - професійно-юридична (практично-юридична і науково-юридична);
  • - професійно-неюридична;
  • - непрофесійна (буденна, загальногромадська)

Взаємодія правосвідомості і права.

Вплив правосвідомості на право полягає в тому, що вона:

  • - виступає найближчим ідейним джерелом юридичного права;
  • - безпосередньо зумовлює правотворчість;
  • - прогнозує і визначає зміни, удосконалення, розвиток юридичного права;
  • - є засобом, каналом тлумачення норм права;
  • - є духовною (ідеологічною) гарантією забезпечення здійснень права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);
  • - може використовувати як інструмент подолання прогалин у законодавстві;
  • - є засобом забезпечення справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення);
  • - виступає фактором виховання поваги до права.

Тема 8. Правоутворення і правотворчість. Форми права.

1. Поняття правоутворення і правотворчості.

2. Основні принципи і види правотворчості. Стадії правотворчості.

3. Правотворчий процес: поняття та стадії.

4. Форми (джерела) права.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 98-112
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 159-167
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 293-345.

1. Правотворчість – це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об єднань, трудових колективів або, у передбачених законом випадках, всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм.

2. Основні принципи правотворчості:

  • - гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), прав людства;
  • - демократизм: юридичні норми повинні відбивати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі в правотворчості мусять залучатися найширші верстви громадян, їх різноманітні об єднання;
  • - збереження національної самобутності та інтернаціоналізму: в юридичних нормах мають бути відбиті і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та національної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представників всіх націй, народностей і національних груп – для забезпечення прав кожного народу (нації);
  • - науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя, при їх розробці мусять використовуватися новітні висновки відповідних наук;
  • - законність: юридичні норми повинні встановлюватись тільки компетентними органами в межах їх повноважень з дотриманням встановленої процедури, а головне – у відповідності із змістом Конституції та інших законів держави;
  • - техніко-юридична досконалість: при розробці і встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Види правотворчості:

1. за суб єктами: правотворчість державних органів, правотворчість громадських об єднань (які держава уповноважує на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (населення країни) – референдум;

2. за способом формування правових норм:

- встановлення юридичних норм;

- санкціонування правил поведінки, що існували раніше.

Стадії правотворчості:

  • - підготовка проекту нормативно-правового акту (прийняття рішення про необхідність розробки проекту, розробка концепції майбутнього нормативного акту, підготовка проекту, обговорення проекту, погодження проекту з зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту);
  • - прийняття нормативно-правового акту (винесення проекту на обговорення в правотворчий орган, обговорення проекту у правотворчому органі, прийняття нормативно-правового акту);
  • - обнародування (опублікування) нормативно-правового акту.

3. Правотворчий процес – це юридично встановлена процедура діяльності по виведенню волі домінуючої частини суспільства у закон, порядок формування і закріплення цієї волі у загальнообов язкових юридичних приписах, впорядкована система діяльності по встановленню, зміні чи скасуванню правових норм.

У правотворчому процесі необхідно виділити 2 основні стадії:

1. попереднє формування державної волі, що зовнішньо відображається у складенні нормативного акта. На цій стадії створюється модель майбутньої волі народу, формулюються пропозиції про те, як цю волю оформити.

2. офіційне виведення державної волі у норми права. На цій стадії процесу нормативного акту перетворюється в нормативний акт, що має загально-обов язковий характер.

4. Форми (джерела) права.

В сучасних правових системах існують різні способи виразу юридичних норм (форми права): нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай. Основною ж формою права є нормативно-правовий акт. Це пояснюється незаперечними перевагами такого способу виразу юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права, які поступово втілюються у праві соціально-демократичної орієнтації. До таких переваг, зокрема, належать можливості:

  • - найбільш чітко, ясно, однозначно сформулювати зміст юридичних прав і обов язків;
  • - якнайшвидше довести до відома адресатів норми і зміст;
  • - зручні умови для швидкого знаходження потрібної юридичної норми;
  • - оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму;
  • - здійснювати впорядкування, узгодження, систематизацію численних юридичних норм.

Юридичні властивості нормативно-правових актів:

  • - вони є волевиявленням держави (приймається тільки суб єктами, наділеними державно-владними правотворчими повноваженнями);
  • - містять юридичні норми (правила поведінки загального характеру);
  • - є загальнообов язковими щодо тих суб єктів, поведінку яких регламентують;
  • - володіють певною юридичною силою;
  • - мають письмову і певну юридичну форму виразу.

Юридична сила – специфічна особливість нормативно-правових актів, яка відображає їх співвідношення і залежність за формальною обов язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

Види нормативно-правових актів за юридичною силою:

  • - закони;
  • - підзаконні акти.

Закон – це нормативно-правовий акт органа законодавчої влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, мусить виражати волю і інтереси більшості населення та втілювати основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Характерні ознаки закону:

  • - приймається органом законодавчої влади або самим народом;
  • - регулює найбільш важливі суспільні відносини;
  • - повинен виражати волю більшості населення і відповідати загальнолюдським принципом права;
  • - має вищу юридичну силу.

Види законів:

За значенням і місцем законів в системі законодавства: конституційні або основні (по питання безпосередньо врегульованих Конституцією); звичайні або біжучі (по інших питання суспільного і державного життя); надзвичайні (приймаються в певних передбачених Конституцією ситуаціях). В федеративних державах існують загальнодержавні закони і закони суб єктів федерації.

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, у відповідності з законом і для його виконання.

Початок дії нормативно-правових актів:

  • - з часу їх прийняття або опублікування;
  • - з моменту закінчення встановленого строку після публікації нормативно-правового акту;
  • - з часу, який прямо вказаний у самому нормативно-правовому акті або в іншому акті, що визначає порядок введення в дію нового акту;
  • - з моменту отримання їх адресатами.

Нормативно-правові акти діють в часі прямо, зворотньо і переживаюче.

Пряма дія: нормативно-правовий акт поширюється:

а) на факти, які виникли після набрання ним чинності (тобто на нові факти);

б) на факти, які виникли ще до набрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто старі факти), але тільки з моменту набрання чинності цим актом.

Зворотня дія: нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності ( старі факти), але вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, корекція попередніх рішень по таких фактах вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія: новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на триваючі старі факти (тобто факти, які виникли до набранням ним чинності) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди всі нормативно-правові акти; зворотню і переживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Припинення дії нормативно-правових актів:

  • - в результаті прямої вказівки про відміну, що міститься в тексті нового акту або в спеціальному рішенні компетентного органу;
  • - в зв язку з прийняттям нового нормативного акту, що замінив раніш діючий, якщо навіть старий акт формально не відмінений;
  • - по закінченні строку дії, що встановлений в самому нормативному акті.

Крім дії нормативно-правових актів в часі, вони поширюють свою чинність на певний простір (територію), та на певне коло суб єктів.

Правила, за якими визначають межі чинності нормативних актів, встановлюються законодавством держави та міжнародними договорами.

Правовий звичай – це санкціоноване і забезпечуване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий прецедент – це рішення державного органу (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надано значення загального правила, обов язкового при розгляді аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір – це об єктивоване формально-обов язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю декількох суб єктів і забезпечується державою.

Тема 9. Система права і система законодавства.

1. Правова система: поняття і різновиди.

2. Система права.

3. Система законодавства. Систематизація нормативно-правових актів.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с.: 115-122.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 170-175; с. 254-304
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 239-260.

1. Правова система: поняття й різновиди.

Так само, як політика (політична система суспільства) і держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи утворюють різноманітні юридичний явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Правова (юридична система) – це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав.

До складу такої системи входять наступні елементи:

  • - різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб єктів по створенню цих актів;
  • - різноманітні види і прояви правосвідомості;
  • - стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).

У конкретних правових системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тих або інших соціальних факторів якийсь із зазначених елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І це накладало відбиток на все юридичне обличчя такої системи. Тому залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових системах, що існували раніше та існують зараз, їх звичайно розподіляють на такі різновиди (або, як іноді висловлюються, правові сім ї):

  • - нормативно-актна система (її історично усталена назва – романо-германська або європейсько-континентальна );
  • - судово-прецедентна система (її традиційна назва – англосаксонська або система загального права );
  • - ідеологічно-релігійна система;
  • - традиційно-общинна система.

Кожній з цих систем притаманні такі особливості:

Нормативно-актна система:

  • - домінування серед форм (джерел) об єктивного юридичного права нормативно-правових актів (які значною мірою сформувались на основі рецепції основ стародавнього римського цивільного права);
  • - субординованість нормативно-правових актів за їх юридичною силою (ієрархічна структура правової системи);
  • - кодифікованість значної частини нормативно-правових актів;
  • - більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює відносини (насамперед майнові та особистісні), рівноправними учасниками яких є люди та їхні об єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, підприємницьке, торгове та деякі інші галузі права); та публічне право, що регулює відносини, учасником яких є , хоча б з одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);
  • - визнання нормативно-правового акта вирішальним критерієм для офіційної, тобто державної оцінки діянь як юридично правомірних (законних) чи юридично неправомірних (незаконних);
  • - допущення у деяких досить рідких випадках і судового прецеденту як форми юридичного права.

Всередині цієї правової системи виділяють підсистеми: романську (до якої належать законодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною мірою України, Росії, Білорусі) та германську (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.)

Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особливістю якого є певна гармонізованість, уніфікованість нормативно-правових актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.

Розглядувана правова система домінує й у ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США.

Судова-прецедентна система:

  • - провідною формою юридичного права є судовий прецедент;
  • - функціонування нормативно-правових актів, які завжди входять до складу цієї системи, може коригуватись судовою практикою їх застосування, їх судовим тлумаченням;
  • - внаслідок цього забезпечується більша гнучкість, пристосованість юридичних норм, які, щоправда, стають здебільшого казуїстичними, менш визначеними, а у деяких випадках – навіть суперечливими;
  • - принципова некодифікованість норм цієї правової системи, що ускладнює їх вивчення, реалізацію й застосування (проте ця складність нині долається завдяки використанню комп ютерної техніки).

Всередині цієї групи розрізняють групу англійського права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька десятків країн – членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість останнього полягає, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-правових актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право-цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального та ін.); по-друге, в його федеративній структурі; і, по-третє, у дещо меншій зв язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами.

У певному сенсі можна констатувати: якщо на європейському континенті (за романо-германської системи) юристи цікавляться насамперед тим, як саме закон регламентує певну ситуацію, матеріальні права й обов язки учасників, то в Англії, Канаді, США – тим, за якою саме процедурою, за яким процесом ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.

Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у державах, де діє прецедентна система права.

Ідеологічно-релігійна система:

  • - пануючим джерелом права проголошуються канонічні релігійні тексти (у мусульманському праві – Коран, Сунна та ін., в індуському – збірники Вед, у Єврейському – Тора, (Старий Заповіт), Талмуд);
  • - функціонування цих джерел, однак опосередковуються тлумачення відповідних фрагментів, настанов, догматів, притч, легенд, оповідей із Святих Книг , яке здійснюється окремими довіреними священнослужителями, теологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії; тому реальним джерелом (зовнішньо формою) юридичних приписів у розглядуваній правовій системі слід вважати релігійно-юридичну доктрину (правову ідеологію), оздоблену релігійними текстами;
  • - наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи (наприклад, в ісламському праві існує сім шкіл );
  • - невідгалуженість, інтегрованість нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формулювались мудрецями та релігійними суддями, звідси – казуїстичність цих правових систем;
  • - невідокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових, внутрісімейних та інших (як прояв синкретичності релігійної системи);

Найбільшого поширення розглядувана правова система зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідає іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх державах офіційно визнає мусульманське право).

Традиційно-общинна система:

  • - домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно-племенне, традиційно-общинне законодавство , так чи інакше санкціоноване державою;
  • - юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки між групами (сім ями, родами та ін.), зокрема, передбачають можливість колективної відповідальності;
  • - питома вага цього права у різних країнах Африки, де воно ще й сьогодні зустрічається, неоднакова, оскільки в них функціонують і взірці колишнього колоніального права метрополій, і сучасні акти новоутворених самостійних держав.

На завершення цього стислого огляду юридичної світової панорами слід підкреслити:

хоча поділ об єктивного юридичного права за зазначеним критерієм має дуже істотну пізнавальну й практичну цінність, він, однак, ґрунтується лише на формальних, зовнішньо-джерельних показниках. А ці показники неспроможні дати відповідь на питання: волю якої частини населення даної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Отже, вельми важлива суто юридична типологія права, здійснювана за схарактеризованими вище правовими системами ( правовими сім ями ), не розкриває його соціальної сутності. Це завдання виконує лиш соціально-змістовна, матеріальна типологія правових систем.

2. Система права – це комплекс взаємопов язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави, що характеризується єдністю, узгодженістю, а також поділом на галузі та інститути.

1. Основні риси системи сучасного права.

  • - єдність і узгодженість норм права, що складають систему права;
  • - диференціація норм права на галузі та інститути;
  • - об єктивний характер розподілу юридичних норм на галузі та інститути.
  • Основні елементи системи права: юридичні норми, інститути права і галузі права.

2. Критерії (підстави) розподілу норм по галузях.

Предмет правового регулювання – сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання – специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів.

3. Поняття галузі та інституту права, їх види.

Галузь права – це система правових норм, яка регулює специфічними методом якісно однорідну сферу суспільних відносин.

Галузь права – це об єктивно відособлена в середині системи права сукупність взаємопов язаних між собою норм, об єднаних спільністю предмету і методу правового регулювання.

Основні галузі сучасного права: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооперативне, сільськогосподарське, соціально забезпечувальне, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове. Серед галузей розрізняють: первинні і похідні (за способом їх походження), а також матеріальні і процесуальні (за функціями в правовому регулюванні).

В різних країнах зміст, обсяг і назви зазначених галузей права можуть помітно відрізнятись. Крім того, в деяких буржуазних соціально-орієнтованих державах, що зберігає деяке значення колишній загальний поділ системи права на так зване публічне право (галузі, що регулюють відносини між особою та владними органами держави ) і приватне право (галузі, що регулюють відносини між громадянами, між ними і різноманітними об єднаннями, організаціями).

Поняття інституту права.

Інститут права – це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин.

Серед інститутів розрізняються галузеві (наприклад, інститут власності в межах цивільного права) та міжгалузеві (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

3. Поняття системи законодавства.

Система законодавства – це комплекс взаємопов язаних і взаємодіючих чинних нормативно-правових приписів, що вміщені в нормативно-правових актах, який виражається в єдності і узгодженості, а також в розподілі по галузях, інститутах та інших групах законодавства.

Ознаки, що відрізняють систему права від системи законодавства:

Система права:

Система законодавства:

- первинним елементом є юридичні норми;

- первинним елементом є нормативно-правові приписи;

- формується цілком об єктивно;

- є результатом цілеспрямованої діяльності, певних суб єктів, а тому й залежить також від інтересів держави, потреб юридичної науки, законодавчої техніки;

- має лише галузеву структуру.

- має галузеву, ієрархічну, а у федеративних державах – ще й федеративну структуру.

Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність по впорядкуванню чинних нормативно-правових актів в єдину узгоджену систему з метою забезпечення ефективного правового регулювання.

Інкорпорація – спосіб систематизації законодавства, який полягає в об єднанні групи чинних нормативних актів за певним критерієм в єдиному збірнику.

Види інкорпорацій.

1. за юридичною значимістю:

офіційна інкорпорація – впорядкування нормативно-правових актів шляхом надання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів;

неофіційна інкорпорація – впорядкування діючих нормативних актів шляхом надання збірників не правотворчими органами або іншими організаціями чи особами;

2. за обсягом: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства);

3. за критерієм об єднання нормативно-правових актів; предметна (за предметом регулювання); хронологічна (за часом видання актів); суб єктивна (в залежності від органу, який видав акти).

3. Поняття та види кодифікацій.

Кодифікація – спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовній переробці, узгодженні і об єднанні певної групи юридичних норм, пов язаної спільним предметом регулювання в єдиному нормативному акті. Кодифікація завжди має офіційний характер.

Види кодифікації:

1. за обсягом: галузева, міжгалузева, спеціальна, підгалузева;

2. за формою виразу: кодекси, положення, статути, закони.

Правотворча техніка – це сукупність засобів і прийомів створенні і систематизації нормативно-правових актів.

Склад правотворчої техніки:

  • - термінологія – це слова, за допомогою яких в тексті нормативного акту виражаються поняття (види термінів: загальновживані, соціально-юридичні, технічні);
  • - законодавчі конструкції – це схеми, моделі юридичних явищ, за допомогою яких формуються нормативно-правові приписи;
  • - законодавча презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може спричинити виникнення, зміну або припинення правовідносин:

а) заперечні презумпції – це припущення про існування факту до того часу, доки не буде встановлено (доведено) інше;

б) незаперечні презумпції – це припущення про існування факту, навіть якщо можливо встановити інше;

  • - законодавчі фікції – це прийом, за допомогою якого в статі закону неіснуючий факт оголошується існуючим;
  • - засоби документального оформлення нормативно-правового акту:

а) реквізити тексту нормативного акту (назва акту, місце і дата видання тощо);

б) структурна організація тексту акту (розділи, статті тощо).

Законодавча стилістика – це спеціально вироблені для складання законодавчих актів мовні засоби виразу велінь законодавця.

Тема 10. Правові (юридичні) норми

1. Поняття і ознаки правової норми.

2. Структура (елементи) правової норми.

3. Форми викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів.

4. Види правових норм.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 123-126.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 145-156.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 260-293.

1. Правова (юридична) норма – це формально-обов язкове правило фізичної поведінки загального характеру, яке встановлене (санкціоноване) і забезпечене державою з метою регулювання суспільних відносин.

Ознаки правової (юридичної) норми:

  • - державно-владне веління;
  • - загальнообов язкове веління, щодо певного кола суб єктів;
  • - правило поведінки суб єктів, яке формулюється у вигляді їх прав або обов язків;
  • - правило поведінки загального характеру, який полягає в тому, що воно:
а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;
б) розраховане на коло неперсоніфікованих суб єктів;
в) діє в часі безперервно, а тому розраховане на неодноразове застосування;
г) не вичерпує свою обов язковість одноразовим її застосуванням.

2. Основні елементи.

Диспозиція – це частина норми, в якій вказуються права і обов язки суб єктів, які виникають у них при наявності певних фактичних обставин.

Гіпотеза – частина норми, в якій вказуються умови її дії, тобто обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати диспозицію.

Санкція – це частина норми, в якій вказуються заходи державного примусу за невиконання обов язків, передбачених в диспозиції норми

Факультативні:

Заохочення – це частина норми, в якій визначаються певні цінності, блага, які може отримати суб єкт в разі добровільного здійснення ним диспозиції норми.

Структура юридичної норми – це зумовлені проблемами правового регулювання функціональні зв язки між гіпотезою, диспозицією і санкцією.

Види елементів юридичної норми:

1. За складом: прості і складні.

2. за ступенем визначеності: абсолютно-визначені, відносно-визначені (зокрема, альтернативні).

Крім того санкції можуть бути штрафні і відновлюючі.

3. Форми викладу юридичних норм у статтях нормативно-правових актів.

1. За повнотою складу: пряма – в одній статті всі обов язкові елементи певної норми, відсилочна – в одній статті вміщено не всі обов язкові елементи норми або не всі фрагменти їх тексту, але подається відсилка до тих конкретних статей даного чи іншого нормативно-правового акту, в яких знаходиться відсутня частина припису; бланкетна – ситуація схожа з попередньою, проте відсилка подається щодо певної групи чи виду нормативних актів, а не їх конкретних статей.

2. За рівнем узагальнення: казуїстична – зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку фактів, випадків, дій, ознак тощо; абстрактна – зміст норми розкривається загальними поняттями.

4. Види правових норм.

1. За суб єктом правотворчості: норми органів державної влади, норми глави держави (Президента), норми органів державного управління, юридичні норми, встановлені громадськими об єднаннями, трудовими колективами;

2. За предметом регулювання: конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальні та ін. (ця класифікація збігається з поділом права на галузі);

3. За способом встановлення диспозиції норми: імперативні – диспозиція формулюється органом держави; диспозитивні – держава дозволяє суб єктам домовитись щодо правила взаємної поведінки, яке вона буде забезпечувати, але передбачає резервне правило поведінки на той випадок, якщо суб єкти не скористаються зазначеним дозволом; заохочувальні – до складу норми включається факультативний елемент: вказівка на заходи заохочення, стимулювання; рекомендаційні – правило поведінки формулюється у вигляді поради.

4. За характером диспозиції: уповноважуючі (дозволяючі) – вказують на права, на можливу поведінку суб єктів; зобов язуючі – вказують на необхідну з точки зору держави, поведінку; забороняючі – вказують на неприпустиму, недозволену поведінку;

5. За ступенем визначеності змісту: абсолютно-визначені, відносно-визначені (альтернативні, ситуаційні, норми з оцінюючим поняттям та інше);

6. За функціями у правовому регулюванні: матеріальні – лише називають, позначають права, обов язки або заборони; процесуальні – встановлюють порядок, процедуру, регламент здійснення прав і обов язків, встановлених у матеріальних нормах;

7. За обсягом суспільних відносин, які відбиваються (відображаються) в юридичних нормах: абстрактні – фіксують саме родові ознаки відповідних суспільних відносин; конкретні – фіксують видові ознаки відповідних суспільних відносин;

8. За сферою територіальної дії: загальні (загальнодержавні), місцеві (локальні);

9. За дією і часі: постійні (норми невизначеної дії в часі), тимчасові (норми визначеної в часі дії);

10. За способами правотворчості: первинні, відтворюючі, доповнюючі, конкретизуючі.

11. За дією по колу осіб: загальні – діють на всіх однойменних суб єктів (наприклад, на всіх громадян); спеціальні – діють на певну групу однойменних суб єктів (наприклад, тільки на студентів); виключні, виняткові – у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб єктів.

Тема 11. Законність і правопорядок.

1. Поняття і принципи законності.

2. Гарантії законності.

3. Поняття і зміст правопорядку.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с.: 129-131.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 170-175; с. 208-213.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 445-461.

1. Одним з основних принципів діяльності органів держави, громадських організацій, посадових осіб і громадян є законність.

Законність – це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, які утворюються в результаті їх неухильного здійснення всіма суб єктами права.

Суть законності полягає в реалізації права, в тому, що всі суб єкти суспільних відносин керуються принципом суворого і неухильного дотримання приписів законів і підзаконних нормативно-правових актів, сумлінно виконуються покладені на них юридичні обов язки, безперешкодно та повною мірою використовують свої суб єктивні права.

Основними ознаками (властивостями) законності у державі правової соціально-демократичної орієнтації є:

1. неухильне дотримання і виконання нормативно-правових актів всіма суб єктами права;

2. верховентсво закону щодо інших правових актів;

3. послідовне боротьба з правопорушниками і невідворотність юридичної відповідальності за їх вчинення.

Законність і демократія:

  • - законність – елемент демократії;
  • - законність покликана охороняти справедливість;
  • - дотримання всіх демократичних форм державного і суспільного життя;
  • - відсутність в законах нічим не підкріплених декларацій і закликів.

Основні принципи законності в правових демократичних державах:

1. єдність законності, тобто однаковість нормативно-правового регулювання на всій території держави, однаковість застосування юридичних норм щодо всіх однойменних суб єктів права;

2. соціально-демократична доцільність, тобто відповідність закону цілям забезпечення прав людини і прав нації (народу), соціальній демократії і прогресивного розвитку суспільства, необхідність вибору в межах закону найбільш ефективного (оптимального) засобу досягнення мети закону;

3. реальність, тобто забезпеченість законності дійовими, досконалими гарантіями.

2. Гарантії законності.

Реалізація режиму законності базується на системі гарантій.

Гарантій законності – це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті спроваджуються, охороняються і, в разі порушення, відновлюється законність.

До юридичних засобів відносяться:

1. чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій, що захищають ці норми.

2. виконання правосуддя як суспільної форми, котра забезпечується реалізацією чинного законодавства, захист прав і свобод громадян.

3. Прокурорський нагляд за точним і однаковим виконанням законів суб єктами права.

4. Діяльність контролюючих органів держави, кожен з яких, в межах своєї компетенції, здійснює діяльність по запобіганню, виявленню і припиненню порушень законності.

Види гарантій:

  • - загально-соціальні;
  • - спеціально-юридичні.

До загально-соціальних відносяться економічні, політичні, ідеологічні гарантії.

До останньої групи (ідеологічні) відноситься:

  • - правова культура;
  • - правове виховання;
  • - юридичний всеобуч.

Правова культура – це така властивість особи, яка характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною правомірною поведінкою у всіх життєвих ситуаціях.

Правове виховання – це цілеспрямована діяльність державних органів, громадських об єднань і трудових колективів, а також інших суб єктів щодо формування у громадян і службових осіб високої правової культури.

Засоби правового виховання:

  • - правове навчання (зокрема, правовий всеобуч.);
  • - правова пропаганда;
  • - юридична практика;
  • - правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні та охороні правових норм;
  • - самовиховання.

Юридичний всеобуч – це єдина загальнодержавна система вивчення законодавства, яка охоплює всі верстви населення і всіх державних службовців.

Юридичні гарантії законності – це передбачене законом спеціальні засоби здійснення, охорони і відновлення законності.

Види юридичних гарантій:

1. за безпосередніми цілями:

а) превентивні (попереджувальні) – спрямовані на запобігання правопорушень;

б) припиняючі – спрямовані на припинення виявлених неправомірних дій;

в) відновлюючі – спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслідків правопорушень;

г) штрафні – спрямовані на покарання правопорушників.

2. За суб єктами застосування гарантій –

  • - парламентські;
  • - президентські;
  • - судові;
  • - прокурорські;
  • - муніципальні;
  • - адміністративні (управлінські);
  • - контрольні.

3. За видами (характером) юридичної діяльності (за основними стадіями реалізації права):

  • - правотворчі;
  • - правороз ясувальні;
  • - правозастосувальні;
  • - правореалізаційні.

4. За онтологічним статусом у правовій системі:

а) нормативно-документальні – норми права, а також роз яснюючі (інтерпретаційні) юридичні акти загального характеру;

б) індивідуально-документальні – правозастосувальні акти, спеціально спрямовані на забезпечення та охорону законності, а також роз яснюючі юридичні акти індивідуального характеру.

в) діяльнісні (діяльність певних суб єктів тощо):

1. застосування юридичних норм;

2. реалізації нормативних і правозастосувальних актів, що гарантують законність.

3. Поняття і зміст правопорядку.

Правопорядок – це режим (стан) впорядкованості суспільних відносин, який складається (утворюється) в результаті здійснення юридичних норм в режимі законності.

Як бачимо, порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв язків, недотримання і підриву правопорядку.

Тому законність і правопорядок перебувають у тісному взаємозв язку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку і, навпаки, порушення її веде до послаблення правопорядку.

Правопорядок є важливим елементом суспільного порядку, під яким в науці і практиці розуміють правильно налагоджений стан всіх суспільних відносин, урегульований всіма соціальними нормами, в т.ч. правовими.

Тому, підтримання суспільного порядку забезпечується як правовими нормами, так і всіма соціальними нормами, а правопорядку – лише юридичними нормами.

Тема 12. Правомірна поведінка. Реалізація права.

1. Поняття і види правомірної поведінки.

2. Поняття і форми реалізації права.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с.: 127-129.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 177-178; с. 197-200
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 414-430.

1. Поняття

поведінка завжди передбачає людську активність, яка характеризується певними соціальними і юридичними ознаками.

Якщо характеризувати правову поведінку, то можна назвати такі її ознаки:

1. соціальна значущість;

2. вираженість зовні у формі дії чи бездіяльності;

3. свідомо-вольовий характер;

4. регламентованість правовими нормами;

5. передбачає юридичні наслідки.

Соціальна значущість має 2 форми:

1. соціальну корисність і

2. соціальну шкідливість.

Поведінка осіб в рамках права може бути активною (вчинення дій) чи неактивною (утримання від дій - бездіяльність).

Сама поведінка осіб в рамках права є одним з видів юридичних фактів, тобто тих конкретно життєвих обставин, з якими право пов язує виникнення, зміну чи припинення правових відносин. А це, безумовно вимагає вольових дій суб єктів правових відносин.

Норма права є модель як поведінки в цілому, так в першу чергу, модель правових вчинків, які являють собою діяння, що складаються з певних елементів, таких як суб єкт, суб єктивна сторона, об єкт, об єктивна сторона.

Суб єктами правового вчинку може бути фізична чи юридична особа, котра є дієздатною та деліктоздатною, тобто може здійснювати свої права і обов язки і нести юридичну відповідальність.

Суб єктивна сторона – це те, як суб єкт ставиться до свого діяння і його наслідків.

Об єкт – це ті явища, на які спрямовані діяння суб єкта (суспільні відносини, соціальні цінності).

Об єктивна сторона – її складають дія чи бездіяльність, наслідки (корисні чи шкідливі), причинний зв язок між дією, бездіяльністю і наслідком.

Таким чином, правомірна поведінка – це такі вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної держави.

Основним, що характеризує правомірну поведінку є:

1. відповідність поведінки особи правовим нормам і праву взагалі;

2. правомірна поведінка як еталон оцінки кожного суб єкта;

3. врегульованість правомірної поведінки нормами права.

Правомірну поведінку можна розглядати:

1. в правовому регулюванні як модель;

2. в юридичних фактах – як конкретні життєві обставини;

3. у правовідносинах – як суб єктивні права і обов язки;

4. в реалізації суб єктивних прав і обов язків – як засіб і норма реалізації;

5. в правопорядку – як його зміст.

За різними критеріями правомірна поведінка поділяється:

1. за суб єктами: правомірна діяльність державних органів, громадських об єднань, соціальних спільностей, особи;

2. за сферою суспільних відносин:

  • - економічна;
  • - політична;
  • - соціальна.

3. за об єктивною стороною (формою зовнішнього виразу):

  • - активна (вчинення певних дій);
  • - пасивна (утримання від дій);

4. за суб єктивною стороною (в залежності від психологічного відношення суб єкта до своєї поведінки):

  • - соціально-активна (активність полягає у добросовісності здійснення правових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, доброму знанні права, всебічної участі в правовій діяльності);
  • - конформіська (пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здійснюється за принципом робити так, як роблять інші );
  • - маргинальна (базується на наявності страху перед юридичною відповідальністю)

5. В залежності від зафіксованості поведінки в законодавстві:

  • - врегульовані законодавством;
  • - не врегульовані законодавством.

6. В залежності від ставлення держави до правомірної поведінки:

  • - схвалення;
  • - стимульована;
  • - допустима.

7. За формою зовнішнього виразу:

  • - фізична поведінка;
  • - вербальна поведінка (усна або письмова).

2. Поняття і форма реалізації права.

Реалізація права, тобто правових норм – це здійснення приписів юридичного норм в практичних діях суб єктів.

Право може бути реалізоване в правовідносинах. При цьому форми реалізації залежить від гіпотез, де вказуються умови застосування певної правової норми і диспозиції, де містяться необхідне правило поведінки.

Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права:

  • - використання;
  • - виконання;
  • - дотримання.

Використання – це форма реалізації уповноважуючих юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб єктів, що здійснюються ними за їх власними бажаннями.

Виконання – це форма реалізації зобов язуючих юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб єктів, що здійснюється ними незалежно від їх власного бажання.

Дотримання – це форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб єктів, вчинюваній незалежно від їх власного бажання.

Тема 13. Застосування правових норм.

1. Поняття та основні риси застосування правових (юридичних) норм.

2. Поняття та види актів застосування правових (юридичних) норм.

3. Загальні вимоги правильного застосування правових (юридичних) норм.

4. Основні стадії застосування правових (юридичних) норм.

5. Застосування права по аналогії в разі прогалин у законодавстві.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 132-139
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 178-187
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 388-404

1. Застосування юридичних норм – це здійснення компетентними органами державними органами або громадськими об єднання організаційно-правова діяльність, яка полягає у встановленні формально-обов язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм.

Основні риси застосування юридичних норм:

1. Воно, в передбачених законодавством випадках, є передумовою реалізації правових норм, внаслідок чого являє собою організаційну діяльність;

2. Це діяльність тільки компетентних державних і уповноважених на це громадських об єднань, оскільки мусить мати державно-владний характер.

3. Це діяльність по вирішенню юридичних справ шляхом винесення (на основі норм права і у відповідності з конкретними життєвими ситуаціями, стосовно персонально визначених суб єктів) індивідуальних державно-владних велінь (приписів).

4. Правозастосування є юридично значущою для суб єктів реалізації права діяльністю: внаслідок неї у суб єктів змінюються, підтверджуються або припиняються права і обов язки.

5. Воно здійснюється на основі принципів і вимог (зокрема, законності доцільності та об єктивності), які забезпечують його правомірність, справедливість, ефективність.

6. Воно являє собою своєрідний процес (процедуру) який формально (юридично) визначений.

7. Результати правозастосування – акти застосування права – фіксуються у встановленій законодавством формі.

2. Поняття та види актів застосування правових (юридичних) норм.

Акт застосування юридичних норм – це спосіб закріплення і зовнішнього виразу державно-владних правил поведінки (велінь) індивідуального характеру, які підтверджують, встановлюють, змінюють або припиняють юридичні права і обов язки персоніфікованих суб єктів у конкретній життєвій ситуації.Ознаки (юридичні властивості) актів застосування юридичних норм:

  • - державно-владний характер: акти застосування є формально-обов язковими для персонально визначених суб єктів;
  • - закріплення правил поведінки (велінь) індивідуального характеру, які звернені до персонально визначених суб єктів, розраховані не регулювання конкретного випадку (відношення) і юридична сила, яких вичерпується одноразовим застосуванням;
  • - тільки пряма дія в часі;
  • - письмова або усна або конклюдентна (тобто у вигляді фізичних дій) форма зовнішнього виразу.

Види актів застосування юридичних норм.

1. За суб єктами прийняття:

акти застосування органів державної влади, управління, суду, контрольно-наглядових органів, громадських організацій;

2. По галузі права, норми яких застосовуються:

цивільно-правові, кримінально-правові акти застосування тощо.

3. За юридичною формою акта.

постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, заключення тощо.

4. В залежності від функцій у правовому регулюванні:

  • - регулятивні;
  • - охоронні

5. За характером індивідуальних велінь (приписів):

  • - уповноважуючі;
  • - зобов язуючі;
  • - забороняючі.

6. За юридичними наслідками:

  • - правоконстатуючі (правостверджуючі);
  • - правовстановлюючі;
  • - правоприпиняючі.

7. За формою зовнішнього виразу:

  • - письмові;
  • - усні;
  • - конклюдентні.

3. Загальні вимоги правильного застосування юридичних норм:

Законність – прийняття правозастосувальних рішень тільки:

а) в межах компетенції, повноважень, закріплених в законі;

б) з підстав, передбачених у гіпотезі норми, що застосовується;

в) за процедурою, встановленою законом;

г) у точній відповідності із змістом закону;

д) у формі, передбаченій законом.

Обґрунтованість – прийняття правозастосувального рішення на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою застосовуваної норми, які (знання) є об єктивно істинними, правильними, вірогідними.

Доцільність – якщо застосовувана норма дає можливість обрати, в межах, один з декількох варіантів поведінки, то у правозастосувальному рішенні має бути закріплений саме такий, який дозволяє найкращим, найефективнішим, оптимальним способом досягти мети закону.

4. Основні стадії застосування юридичних норм:

  • - встановлення і правова кваліфікація фактичних обставин юридичної справи; вибір юридичної норми, яку належить застосувати до них;
  • - перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
  • - тлумачення (з ясування змісту) юридичної норми;
  • - прийняття рішення по справі та його оформлення в акті застосування права.

5. Застосування права по аналогії в разі прогалин у законодавстві.

Прогалина в праві – це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин, які знаходяться в сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права.

Аналогія закону – це вирішення юридичної справи (при наявності прогалин в праві) на основі норми права, яка регулює найбільш подібні суспільні відносини.

Аналогія права – це вирішення юридичної справи (при наявності прогалин і праві і відсутності аналогічної правової норми) на основі принципів відповідної галузі права або права в цілому.

Тема 14. Тлумачення правових норм.

1. Поняття і способи тлумачення правових норм.

2. Види тлумачення правових норм.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с.: 140-143.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 404-413.

1. Реалізація правових норм залежить завжди від 2 факторів:

1. від розуміння того, що (який зміст) вкладається в правову норму;

2. від юридичних фактів, тобто тих обставин з якими норми права зв язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин.

Перший фактор – це фактор тлумачення норм права.

Уміння вірно проаналізувати закон, норму права, володіти різними способами тлумачення – це значить стати професійним юристом.

Тлумачення норм права – це діяльність по уясненню або роз ясненню змісту норми права з метою правильного її застосування і реалізації.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена:

1. загальним і абстрактним характером норми права;

2. мовною формою їх зовнішнього виразу;

3. системністю норм права.

Для тлумачення норм права застосовуються різні способи.

Спосіб тлумачення – це сукупність однорідних розумових прийомів і засобів, що використовуються для встановлення змісту норм права.

Загальновизнаними способами тлумачення є:

  • - мовний (граматичний, філологічний);
  • - систематичний;
  • - логічний;
  • - історичний.

Мовний спосіб тлумачення ґрунтується на знанні мови, на якій сформульовані норми права, на використанні правил синтаксису, морфології. Важливим правилом мовного тлумачення є те, щоб встановити значення слів в контексті статті чи нормативного акту.

Систематичний спосіб тлумачення виходить з такої властивості правових норм як їх системність. Він передбачає встановлення змісту норм права на основі використання знань про логічні зв язки норми, що тлумачиться з іншими нормами.

При систематичному тлумаченні насамперед визначається місце норми, що тлумачиться в системі права, в галузі права, в інституті права. Потім встановлюються норми, що логічно пов язані з цією нормою, що тлумачиться. Знання про їх зміст і використовуються для уточнення її змісту.

Логічний спосіб тлумачення – це такий розумовий процес, коли інтерпретатор з допомогою логічних прийомів оперує матеріалом самої норми, не звертаючись до інших засобів тлумачення.

Історичний спосіб тлумачення має ціллю встановити зміст норми права, виходячи з умов, обставин її виникнення.

2. В тлумаченні важливим є визначення обсягу тлумачення, який може бути адекватним, поширюваним, обмежуваним.

При адекватному (буквальному) тлумаченні дійсний зміст норми права співпадає з результатом, який одержали на підставі аналізу її текстуального формулювання (зміст і буква закону співпадають).

При поширювальному тлумаченні дійсний зміст ширший буквального формулювання норми, а при обмежувальному навпаки (зміст і буква закону не співпадають).

Тепер щодо суб єктів тлумачення.

В якості суб єкта тлумачення може виступати будь-яка особа, однак юридичного значення тлумачення при цьому буде неоднакове. Воно залежить від правового положення суб єкта – інтерпретатора.

По суб єктам тлумачення поділяються на офіційне, неофіційне.

Офіційне тлумачення – це роз яснення змісту юридичної норми, яке здійснюється компетентними суб єктами і є формально-обов язковими для всіх їх адресантів.

Офіційне тлумачення поділяється на аутентичне і легальне.

Аутентичне тлумачення дається органом, що видав нормативний акт.

Легальне (делеговане) тлумачення грунтується на законі, який прямо або побічно наділює той чи інший орган правом давати тлумачення актів, що видані іншими органами.

Офіційне тлумачення, як аутентичне, так і легальне може бути казуальним чи нормативним.

Казуальне (індивідуальне) – розраховане тільки на той випадок застосування, реалізації норми права, з приводу якого роз яснюється її зміст.

Нормативне розраховане на всі випадки застосування, реалізації роз яснювальної норми.

Неофіційне тлумачення – це тлумачення норм права, яке здійснюється будь-якими суб єктами і не є формально-обов язковим.

Воно може бути:

  • - буденним – здійснюється людьми, які не мають юридичної підготовки;
  • - професійним – здійснюється людьми, які мають професійну підготовку;
  • - доктринальне – здійснюється вченими-юристами в монографіях, статтях, коментарях до закону тощо.

Однак, якщо виходити з офіційного і індивідуального тлумачення, то треба уяснити наступне:

1. офіційне тлумачення, якщо воно є нормативним, виражається в самостійному спеціальному документі- інтерпретеційно-правовому акті;

2. індивідуальне тлумачення може бути як у відповідному правозастосувальному акті, так і в окремому документі.

Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення) це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентними ознаками формально-обов язкового правила розуміння змісту правової норми.

Акти тлумачення мають такі юридичні властивості:

1. вони є формально обов язковими для адресатів;

2. в них закріплюються правила розуміння норми (а не фізичної поведінки);

3. вони приймаються лише правотворчими або спеціальними уповноваженими суб єктами;

4. мають спеціальну письмову форму їх виразу (роз яснення, інструкції тощо);

5. мають допоміжний характер;

6. мають як пряму дію в часі, так і зворотню.

Види інтерпретаційно-правових актів:

1. за галузевою належністю норми, яка тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо.

2. За структурними елементами норми, яка тлумачиться:

а) акти тлумачення гіпотези;

б) акти тлумачення диспозиції;

в) акти тлумачення санкції.

3. За сферою дії:

а) нормативні;

б) казуальні.

4. За відношенням суб єкта до норми, яка тлумачиться:

а) аутентичні акти тлумачення права;

б) делеговані (легальні).

5. За суб єктами:

акти тлумачення органів державної влади, управлінських, судових, наглядових органів тощо.

6. За формою зовнішнього виразу:

- письмові;

- усні.

7. за юридичною нормою виразу:

- постанови, укази, роз яснення, інструкції, листи тощо.


Тема 15. Правові відносини.

1. Поняття правового відношення.

2. Види правових відносин. Об єкти і суб єкти правових відносин.

3. Юридичні факти.

Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 190-195
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 345-377.

1. В великій кількості суспільних відносин особливе місце займають правові відносини.

Вони характеризуються такими ознаками:

1. вони належать до ідеологічних відносин, так як виникають у свідомості людей;

2. як правило (крім відносин по вирішенню справ на основі аналогії права), вони виникають на основі права;

3. вони завжди характеризуються особливою формою взаємозв язку між суб єктами (права – обов язки);

4. виконання суб єктами своїх прав і обов язків забезпечується державою (державний примус);

5. вони можуть виникати лише з волі суб єктів.

Правове відношення – це передбачене гіпотезою юридичної норми ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов язках суб єктів права.

Оскільки завжди виникає питання про співвідносність правових норм і тих відносин, що складають фактично (де юре, де факто); то потрібно звернутись до таких понять як юридичний і фактичний зміст правовідносин.

Юридичний зміст – це здійснювані в нормах права суб єктивні права та юридичні обов язки їх учасників.

При цьому під суб єктивним правом розуміється міри можливої поведінки, що належить уповноваженій особі і яка забезпечується відповідними юридичними обов язками інших осіб.

Юридичний обов язок – це покладена на зобов язану особу і забезпечувана можливість застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона зобов язана здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб єктивних прав та юридичних обов язків.

2. В залежності від певних ознак правовідносини поділяються на такі види:

1. За індивідуальним спрямованістю норм права:

а) регулятивні – тобто суб єкти правовідносин здійснюють правомірну поведінку;

б) охоронні – вони виникають з факту неправомірної поведінки суб єктів як реакція держави на таку поведінку.

2. За індивідуалізацією суб єктів:

а) відносні (точно визначені права і обов язки всіх учасників правовідносин);

б) абсолютні – точно визначається лише носій суб єктивного права, а всі інші зобов язані не чинити перешкод у здійсненні ним своїх прав.

3. За галузями норм права: державно-правові; цивільно-правові; кримінально-правові тощо.

4. За кількістю суб єктів:

а) прості – в правовідношенні лише 2 суб єкти;

б) складні – в правовідношенні 3 і більше суб єктів.

5. За розподілом прав і обов язків між суб єктами:

а) односторонні – одна сторона має лише права, а друга – обов язки;

б) двосторонні – кожне із сторін має і права і обов язки.

6. За характером дій суб єктів:

а) активні – вчинити певну дію;

б) пасивні – утримання від певних дій.

7. За характером волевиявлення сторін:

а) договірні – потрібна згода між суб єктами;

б) управлінські – один суб єкт наділений правомочностями відносно інших.

Суб єкти права – це учасники правовідносин, що мають права і обов язки.

Вони мають мати правосуб єктність (правоздатність і дієздатність).

Правоздатність – мати певні права і обов язки.

Дієздатність – своїми діями набувати і здійснювати права і обов язки.

Іноді в склад правосуб єктності включаються і деліктоздатність – тобто здатність особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Суб єкти права:

а) фізичні особи (громадяни цієї держави, громадяни інших держав (іноземці); біпатриди (подвійне громадянство); апатриди (особи без громадянства);

б) організації та об єднання (державні і недержавні);

в) соціальні спільності (держава в цілому, народ, нація, адміністративно-територіальні одиниці, трудові колективи тощо).

Об єкт правовідношення – це певні соціальні блага, з приводу яких суб єкти вступають в правовідносини (засоби виробництва, предмет споживання, продукти інтелектуальної творчості тощо).

3. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

За ознаками юридичні факти поділяються на такі групи:

1. за юридичними наслідками:

  • а) правоутворюючі – на основі них виникають права і обов язки (наприклад, досягнення певного віку дає право бути обраним народним депутатом, президентом);
  • б) правозмінюючі – збільшують або зменшують обсяг прав і обов язків (наприклад, обрання президентом збільшує компетенцію);
  • в) правоприпиняючі – ліквідують певні права і обов язки (наприклад, звільнення з певної посади анулює всі правомочності).

2. За складом:

  • а) прості – один юридичний факт породжує юридичні наслідки;
  • б) складні – сукупність юридичних фактів породжує права і обов язки.

3. По тривалості в часі:

  • а) одноактні – одноразовий акт породжує правовідносини;
  • б) триваючі – тривалі ознаки породжують права і обов язки.

4. По відношенню до волі суб єктів:

  • а) події – незалежно від волі суб єктів;
  • б) дії – по волі суб єктів.

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.

Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів.

Правова презумпція – закріплене в законі припущення про наявність або відсутність юридичних фактів.

Тема 16. Юридична відповідальність за правопорушення.

1. Поняття, ознаки, склад і види правопорушень.

2. Поняття, ознаки, принципи, види і функції юридичної відповідальності за правопорушення.


Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 144-149.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 201-206.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 430-445.

1. Правопорушення – це винне, протиправне діяння деліктоздатного суб єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним.

Ознаки порушення:

  • - суспільна шкідливість, небезпечність;
  • - протиправність;
  • - вираженість в діях або в бездіях;
  • - протиправна поведінка лише деліктоздатного суб єкта;
  • - протиправна поведінка, яка є винною.

Склад правопорушення:

Об'єкт правопорушення – певні блага, за пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння.

Суб'єкт правопорушення – це деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об єднання, які вчинили правопорушення.

Деліктоздатність – це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою здатність суб єкта нести юридичну відповідальність за вчинене ним правопорушення.

Об'єктивна сторона – це протиправне діяння, його шкідливий результат, необхідний причинний зв язок між діянням і цим результатом.

Суб'єктивна сторона – це певне психічне ставлення суб єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Таке ставлення відбивається поняттям вини, яка може існувати у формі умислу або необережності.

Умисел буває прямий і непрямий, а необережність виступає як протиправна недбалість або самонадіяність.

Види правопорушень.

За ступенем суспільної небезпеки: злочини, проступки.

Злочини – це особистісно або суспільно небезпечне діяння, яке передбачене кримінальним законом і тягнуть застосування заходів кримінального покарання.

Проступки – це правопорушення, які є особистісно чи суспільно шкідливими.

Конституційні правопорушення – це протиправні винні діяння органів державної влади і державного управління або інших суб єктів, які посягають на форму правління, державний устрій та порядок утворення органів держави.

Цивільні правопорушення – це протиправні винні діяння деліктоздатних суб єктів, які наносять шкоду майновим і пов язаним з ними особистим немайновим відносинам.

Адміністративні правопорушення – це протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Дисциплінарні правопорушення – це протиправні винні діяння деліктоздатних суб єктів, які наносять шкоду внутрішньому трудовому розпорядку підприємств, установ, організацій.

2. Юридична відповідальність – це закріплений в законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать.

Ознаки юридичної відповідальності:

  • - застосованість тільки щодо правопорушника;
  • - державно-примусовий примус;
  • - негативні наслідки для правопорушника особистого, майнового характеру;
  • - осуд державою протиправної поведінки правопорушника.

Принципи юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність передбачається у законодавстві за:

  • - фізичне діяння (а не за думки, світогляд, соціальні або особисті властивості);
  • - юридично протиправне діяння;
  • - винне діяння (проте можливі окремі винятки);
  • - власні дії правопорушника.

Юридична відповідальність застосовується на засадах:

  • - законності (щодо її підстав, процедури та змісту);
  • - обгрунтованості (щодо висновків про факт та суб єкта правопорушення, а також інших юридично значущих фактів, пов язаних з цими обставинами);
  • - доцільності (щодо здійснення цілей юридичної відповідальності);
  • - невідворотності (жодне правопорушення не повинно залишатись без відповідного реагування компетентних державних органів);
  • - справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативному соціальному значенню конкретного правопорушення та особи, що його вчинила).

Види юридичної відповідальності:

- конституційна, кримінально-правова, адміністративна, цивільна, матеріальна, дисциплінарна, процесуальна.

Функції юридичної відповідальності:

- правоохоронна, виховна.

Тема 17. Правове регулювання суспільних відносин.

1. Поняття, стадії, сфери та межі правового регулювання.

2. Предмет, методи, способи і типи правового регулювання.

3. Поняття та елементи механізму правового регулювання.

4. Техніка правового регулювання.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1995р. с. 150-158.
Загальна теорія держави і права. К., 1997р. с. 217-223.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Харків, 2001р. с. 488-515.

1. Правове регулювання – це владний вплив на суспільні відносини, який здійснюється державою за допомогою всіх юридичних засобів з метою впорядкування, закріплення, охорони та розвитку суспільних відносин.

Стадії правового регулювання:

  • - моделювання (регламентування) суспільних відносин (прав і обов язків);
  • - виникнення суб єктивних прав і обов язків (правовідносин) у суб єктів права;
  • - реалізація прав і обов язків.

Додаткова стадія – застосування юридичних норм.

Сфера правового регулювання – це соціальний простір, на який розповсюджується або може розповсюджуватись правове регулювання.

Межі правового регулювання – це рамки, які окреслюють сферу правового регулювання.

В залежності від рівня регулювання розрізняють такі сфери правового регулювання:

1. Сфера можливого (потенціального) регулювання – це та частина суспільних відносин, яка в принципі може бути врегульована правом, її межі обумовлюються певними об єктивними властивостями самих суспільних відносин, суб єктів права, а також самих юридичних норм.

2. Сфера необхідного правового регулювання – та частина соціального простору, де потрібен вплив права, внаслідок дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави. Її межі обумовлюються загальносоціальними потребами і інтересами керівної частини суспільства, які відбиває держава.

3. Сфера законодавчого (легального) регулювання – та частина соціального простору, яка фактично регламентована юридичними нормами. Межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи.

4. Сфера правореалізуючого (в тому числі і правозастосувального) регулювання – та область соціального життя, в якій фактично здійнюються юридичні норми. Її межі визначаються діючим законодавством.

2. Предмет правового регулювання – це сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом.

Властивості предмету правового регулювання:

  • - волевий характер суспільних відносин;
  • - здатність суспільних відносин бути об єктом зовнішнього контролю;
  • - стабільність, типовість;
  • - значимість суспільних відносин для функціонування і розвитку держави.

Метод правового регулювання – специфічний спосіб владного впливу на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою державно-правових засобів.

Метод правового регулювання характеризується:

  • - колом суб єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;
  • - змістом і обсягом правового статусу суб єктів певних відносин;
  • - порядком формування встановлення юридичних прав і обов язків суб єктів;
  • - ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов язків;
  • - співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку – уповноважень (дозволів), обов язків та заборон;
  • - порядком (процедурою) здійснення юридичних прав і обов язків;
  • - способами примусового забезпечення прав і обов язків.

Способи правового регулювання – це шляхи юридичного впливу на суспільні відносини.

Уповноваження – дозвіл держави на власну активну поведінку суб єкта.

Зобов'язання – це вимога держави до суб єкта здійснювати певні активні дії.

Заборона – це вимога держави утриматись від вчинення певних дій.

Тип правового регулювання – це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб єктів, відносини яких регулюються юридичними нормами.

Види правового регулювання:

  • - загальнодозволений: дозволено все, що не заборонено законом;
  • - спеціально-дозволений: дозволено лише те, що прямо зазначено в законі.

3. Механізм правового регулювання – це система всіх державно-правових засобів за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на суспільні відносини.

Елементи механізму правового регулювання:

  • - юридичні норми;
  • - нормативно-правові акти;
  • - юридичні факти;
  • - правовідносини;
  • - акти тлумачення юридичних норм;
  • - акти застосування юридичних норм;
  • - акти реалізації правових норм;
  • - правосвідомість;
  • - законність.

4. Техніка правового регулювання – це сукупність способів і прийомів, вмінь і навичок формування всіх елементів механізму правового регулювання та ефективного оперування ними у праворегулятивній практиці.

Види юридичної техніки:

Вони розрізняються, зокрема, відповідно до основних стадій правового регулювання та видів юридичної діяльності на: правотворчу, правотлумачувальну, правозастосувальну, правореалізаційну техніку.

До кожного з цих видів юридичної техніки входить як загальні, так і особливі, специфічні способи, прийоми, вміння праворегулятивної діяльності.

Усі вони можуть бути розподілені на:

  • - соціологічно-дослідницькі (використовуються, наприклад, при з ясуванні волі населення, різних соціальних груп, яку належить втілити у законах, інших нормативно-правових актах, або ж при визначенні діяльності, своєчасності, ефективності правового регулювання);
  • - мовні (використовуються щодо юридичної технології мовного стилю викладу правових актів);
  • - логічні (використовуються, зокрема, при побудові юридичних моделей, конструкцій , при тлумаченні правових норм (при систематизації законодавства);
  • - психологічні (використовуються, наприклад, у правозастосувальній діяльності, зокрема, при притягненні правопорушника до юридичної відповідальності);
  • - педагогічні (особливо щодо впливу на правосвідомість суб єктів при застосуванні та реалізації юридичних норм);
  • - організаційні (зокрема, щодо забезпечення процедурної сторони праворегулятивної діяльності);
  • - економічні (наприклад, при визначенні витратності, собівартості певних праворегулятивних акцій, дій);
  • - технічні (використання сучасних технологічних засобів, електронно-обчислювальної, комп ютерної техніки в юридичній діяльності).

Comments